Іван Низовий: поет незламного слова з Луганського краю

Іван Низовий — яскрава, але досі не до кінця осягнута постать в українській літературі. Поет, публіцист, дисидент, який усе життя присвятив слову й боротьбі за гідність людини. Народився 4 січня 1942 року в селі Запоріжжя Воронезької області (нині територія Росії), проте все своє життя й творчість пов’язав із Україною — передусім із Луганщиною, де мешкав понад півстоліття. Попри російськомовне оточення, ще в дитинстві обрав українську мову як мову душі, що стало визначальним кроком у його поетичній долі.

Низовий — один із небагатьох поетів, який, не маючи офіційної підтримки радянської влади, творив у власному стилі, не зраджуючи переконань. Його вірші наповнені болем за знищення української культури, історії, національної свідомості. Він не боявся прямо називати речі своїми іменами: писав про репресії, про «розстріляне відродження», про духовну руїну, яку залишив тоталітаризм.

Маловідомий факт: у 1980-х роках Івана Низового неодноразово переслідували за участь у неформальних літературних колах. Його не друкували у центральних виданнях, книги виходили малими накладами або зовсім «в шухляду». Але саме завдяки цьому він залишився чесним із собою і своїм читачем. У роки «перебудови» він один із перших публічно підтримав створення Народного Руху України на Луганщині, за що знову піддався тискові, втратив роботу, однак не припинив писати.

Його поезія — це голос Луганського краю, зраненого, але нескореного. Оспівуючи донбаський степ, шахтарські поселення, трудовий народ, Іван Низовий залишив по собі не лише ліричну, а й глибоко патріотичну, громадянську спадщину. Особливої уваги заслуговує його поетична збірка «Сурми кличуть», де вірші звучать як духовний маніфест українця, що живе на пограниччі двох культур, але обирає Україну.

Ще один цікавий момент: у 1990-х роках Іван Низовий активно листувався з українською діаспорою — його вірші друкували в США, Канаді, Австралії. У цих листах він часто говорив про «поетичну еміграцію внутрішнього вигнання», маючи на увазі ізоляцію, у якій перебував як україномовний поет у пострадянському російськомовному оточенні.

Після його смерті 2005 року українська літературна спільнота поступово почала віддавати належне його внеску. Проте і нині його творчість залишається недостатньо вивченою — особливо серед молодшого покоління. Саме тому сьогодні так важливо звертатися до його слова, чути його голос через час.

Його поетичний голос — це голос незламного українського духу, що не підкорився зневірі, мовній асиміляції чи політичному тиску. Іван Низовий — поет правди, яка болить, але пробуджує.